Побачила пекло… Історія порятунку з Бородянки

Побачила пекло… Історія порятунку з Бородянки

«Я не хотіла помирати на підлозі, хотіла небо побачити». Історія порятунку зі зруйнованої вщент Бородянки
Війна Росії проти України двічі зламала життя Марини Курапцевої. У 2014-му вона ледь вирвалася з задушливих «обіймів» руского міра в Єнакієвому Донецької області. А через вісім років насилу врятувалася від «доброзичливих» російських ракет із Бородянки на Київщині.

«Через русню ми стали біженці 2.0, – каже Марина. – Ми бачили таке, що борони, Боже, бачити: тіла загиблих людей, живі трупи тварин без шкіри, авіадудари по будинках, які заживо ховали мешканців у руїнах».

У рамках проєкту «Прихисти своїх» pravda.com.ua розповідає історію подвійного порятунку Марининої родини.

Росіяни на Київщині

У перші дні війни росіяни окупували Бородянку, яка розташована за 50 км від української столиці. Селище цілеспрямовано стирали з лиця землі: на житлові будинки скидали бомби з літаків, обстрілювали їх із «Градів» та «Ураганів». Містечко, в якому мешкало близько 13 тисяч людей, перетворилося на руїни з сотнями загиблих та поранених.

«Знищено все: багатоповерхівки, магазини, школи, садочки… Знаєте, що єдине вціліло? Це стелла, яка позначає в’їзд у селище. Думаю, це символічний знак для нас, що вистоїмо», – каже Марина Курапцева.

Перші танки з білими буквами V з’явилися в Бородянці 26 лютого.

«Вони дуже підло йшли – так, як зазвичай прийнято у росіян: вони тислися до дитячих садочків, шкіл, житлових будинків. І так, прикриваючись об’єктами цивільної інфраструктури, вони розпорошилися по Бородянці. Втримати містечко було неможливо: сили нерівні. Бородянська оборона мала півтора автомати і запальні суміші в пляшках. Оце і все, що стримувало «другу армію світу» в Бородянці. Проте наші хлопці билися до останнього. Другого березня цей форпост здався лише під вогнем із неба. Боже, ви б бачили наших захисників після боїв: самі чорні, а очі просто срібні від жаху того, що вони пережили», – ділиться спогадами Марина Курапцева.

Виїхати з селища вже було неможливо, всі шляхи були відрізані.

«Я ставала навколішки і плакала перед таксистами. Дуже просила вивезти мою родину, готова була віддати всі гроші. Проте гроші вже ніякої ціни не мали. Куди витрачати? Магазини вже були порожні і не працювали. І таксисти плакали разом зі мною і казали: «Ми б, звісно, тебе повезли, але міст уже підірваний».

Не маючи іншого виходу, Марина дістала з шафи ту сумку, з якою тікала з Донбасу, і стала збирати речі в бомбосховище.

«Тієї миті я сіла на диван і почала плакати, мене просто знудило, вибачте. Я відчула таку панічну атаку, що думала, виплачу все і просто збожеволію і помру тут, бо я зрозуміла, що це вже все, натурально кінець», – схлипує жінка.

Біженці 2:0

Уперше війна застала Марину Курапцеву та її родину – тата, маму й сестру – в Єнакієвому у 2014 році, коли рускій мір прийшов «звільняти» Донбас. Там у них був великий новий будинок, який батько Марини будував власноруч 8 років. А потім цей будинок опинився між двома арміями: російською та українською. І через його дах постійно летіли снаряди.

Крім того, росіяни розташовували в подвір’ях важку техніку і давали з неї залпи. Все навколо горіло. У вересні 2014-го родина виїхала з Донбасу. А в 2015-му будинок і все майно, яке сім’я наживала десятиліттями, було зруйновано обстрілом із «Граду».

«Зараз усі мої колеги, друзі, близькі, улюблені кохані люди по всьому світу розкидані. Вони – як і я: були переселенці 1.0, і стали біженці 2.0», – каже Марина.

Життя в бомбосховищі

Перші гучні вибухи у Бородянці пролунали 25 лютого.

«Як ударили гармати, все затремтіло, задрижало, задзеленчало. Питаю в мами: «А що ж нам робити?» А вона каже: «Ми з 2014 року знаємо, що нам робити. Нам треба вижити – це єдине наше завдання»», – розповідає Марина Курапцева.

Відтоді її родина поселилися в бомбосховищі. Розраховане воно було на 200 осіб, але жило мало не вдвічі більше.

«Коридор був повністю набитий людьми, ми сиділи дуже щільно, одне на одному практично. Люди мінялися і сиділи по черзі у більш теплих приміщеннях. Стояли дерев’яні двоярусні нари. Щоправда, голі нари. Хто що приніс, той на тому й сидів. На підлозі – купа цементного пилу. І той пил я вихаркувала щоразу, коли поруч щось вибухало, бо цей пил піднімався до стелі від сили ударів. А вибухи були постійно. Ми якнайширше відкривали рота, щоби не оглухнути від звуків, з якими розриваються снаряди. Крім того, майже не було можливості нормально сходити в туалет, бо в укритті унітаз був забитий, а води не було. І я бажаю всім росіянам сидіти одне на одному в темряві, як ми, слухати обстріли і при чужих людях роздягатися та пісяти в судно», – пригадує Марина.

Спати в бомбосховищі не вдавалося, люди весь час тряслися від жаху. Їжу також не готували, перебивалися бутербродами, а продукти виносили з палаючих магазинів, ризикуючи життям.

«28 лютого у мене був день народження. Мене вітали і дарували найдорожчі в житті подарунки: водичку питну, апельсин, шоколад… Знаєте, сьогодні мені здається, що я померла у тому підвалі. Зараз на мене із дзеркала дивиться інша людина», – каже Марина.

Морг заповнений трупами

За лічені дні росіяни вбили сотні бородняців – як мирних, так і тероборонців. Точна кількість загиблих досі не встановлена.

«Ми ховалися в укритті, поруч із яким була розташована лікарня. До її моргу постійно привозили трупи. І вже на початку березня морг був забитий – зайнятий, як казали тоді. Зранку до нас у бомбосховище, заливаючись сльозами, прийшла літня жінка. Тіло її сина доставили до моргу.

Я на власні очі бачила, як його привезли: ми думали, це просто водій мчить по вулиці, а позаду в машині сидить його друг і не встиг захлопнути двері. А то, виявляється, везли труп цього хлопця, і двері просто не зачинялися, тому що автомобіль був заповнений тілами. У морг лікарні вони вже теж не поміщалися, тому їх повезли у підвал пологового будинку… А того хлопця росіяни розстріляли просто на вулиці. Він не тероборонівець, звичайна цивільна людина, і його вбили. Ні за що», – переповідає жінка.

Таким чином усім стало зрозуміло, що утримувати Бородянку більше немає сил.

Останні бої за Бородянку

В ніч на друге березня тероборона попередила людей, що до селища вже наближаються літаки. Тому ніхто не має покидати укриття, щоб росіяни їх не змогли знайти.

«І там ми просиділи мовчки всю ніч, не роздягаючись і майже не рухаючись. Це було схоже на тортури, тому що це неймовірно важко – слухати важкі бої, чути удари з «градів» і танків. Ми розуміли, що наразі вирішується наша доля. І ще – ми чули, що росіяни можуть забрати українців на живий щит.

Тобто погнати попереду російської колони військової техніки, таким чином закриваючись від ударів з боку ЗСУ. І ми дуже боялися, що нас заберуть і змусять іти перед їхніми танками. Бо як і на Донбасі в 2014 році, так і тут, і як у будь-якій країні світу, куди вперлася росія зі зброєю, вона використовує населення як заручників», – каже Марина.

Другого березня до бомбосховища зійшлося мало не все селище. Обстріли стали буквально безперервними. Для знищення бородянців росіяни використовували ракети систем «Ураган» і «Торнадо», касетні бомби.

«Я вибігла на вулицю і побачила пекло: суцільний чорний дим, повалені стовпи, безумні нажахані люди, небо ніби впало… Я зрозуміла, що ми вже в оточенні. І від безсилля розридалася», – пригадує жінка.

Евакуація з Бородянки

Кілька разів до бомбосховища приходили якісь сумнівні чоловіки і казали, ніби організовують вивезення людей з міста. Та бородянців терзали сумніви, адже ДСНС попередила, що росіяни влаштовують фальшиву евакуацію, аби підступно використати людей для своєї цинічної мети. Тому на перші дві пропозиції вивезення більшість не погодилася. А по обіді другого березня до укриття забігли українські рятувальники.

«Я не могла повірити, що вони справжні. Тому вчепилася в одного з тих хлопців і молила: «Хто ти? Кажи точно, чи ти свій! Бо якщо ти нас підставиш, то я тебе встигну скалічити чи вбити!» Отак я говорила. Звісно, я була не дуже адекватна, перелякана і не вірила нікому.

І ось – хвилинка печального гумору – той рятувальник узяв мене за руку, уважно подивився в очі і почав розповідати віршик-пароль: «Кропивницькі паляниці зі смаком полуниці продаються у крамниці біля Укрзалізниці»… Така картина: я щосили стискаю йому руку, котяться градом мої сльози, а рятувальник гладить мене по руці і розповідає віршика», – переповідає Марина.

Так розпочалася евакуація з бомбосховища. Забирали людей камазами. Перший завантажився і поїхав. А коли черга дійшла до другого, над укриттям став кружляти російський літак із загрозою авіаудару.

«Ми з родиною почали переглядатися між собою і подумки прощатися. Було ясно, що це кінець. Але рятувальник відчайдушно вирішує вивозити нас навіть під бомбами. І так під гучний шум російського літака ми вантажилися в камаз. Дертися на нього було вкрай важко. Початок драбини – на рівні грудей. Уявіть, як лізли літні люди, з малюками, з котиками. Моєму батьку 74 роки, він сліпий на одне око. Він дерся на той камаз з останніх сил. Ніколи не забуду, як лізла туди моя мама, зриваючи нігті, як ми набилися в цю машину 50-60 людей, попадали знесилені на підлогу, обливаючись гарячим потом.

Тієї миті я відчула ТАКУ ненависть до русні, яка досягла свого піку. Я подивилася, на що перетворилася моя родина, як вони сидять, немов перелякані мишенята з білими обличчями і ладні в якусь шпарину залізти, щоб вижити. І знаєте, я думала, що це лише в кіно так буває, що людина останньої миті збирає всю свою гідність у кулак і робить якийсь відчайдушний вчинок. Але так сталося і зі мною. Нам сказали не визирати у вікна камазу, бо росіяни можуть розстріляти. Та я не захотіла помирати на підлозі, хотіла небо побачити. Підвелася, визирнула у вікно, і побачила небо», – ковтаючи сльози, розповідає Марина Курапцева.

І отак люди долали шлях через усю Україну, їдучи спаленими селами, під російськими снарядами, які розривалися поруч із машиною. Здавалося, настав апокаліпсис.

«Ми бачили таке, що, Господи, борони комусь побачити. Собаки, на яких не було шкіри – просто живі трупи. Свиню напівобсмалену, яка бігала і верещала. Людей, які йшли пішки через якісь ліси. Стовпи вогню, палаючі будинки», – пригадує жінка.

П’ятого березня бородянців привезли до Коломиї. Звідти – автобусом до Польщі, далі – до Німеччини.

Вимушена еміграція

До Німеччини родина Марини Курапцевої прибула 8 березня. Знайти собі прихисток вдалося не відразу: були поневіряння з міста у місто, з одного притулку до іншого. Зрештою їх поселила у своєму будинку німецька сім’я.

«З 24 лютого по 8 березня ми не спали. Лише провалювалися в дрімоту на 5-10 хвилин, але сну не було, і організм був дуже виснажений. Перший тиждень у Німеччині я щоночі злазила з ліжка і деякий час сиділа на підлозі біля сумки з документами, чекаючи на обстріл. Тоді замерзала й лізла назад під ковдру. І не завжди розуміла, де я. Добре, що зараз уже легше», – ділиться врятована з Бородянки.

В німецькій родині Марина з татом, мамою та сестрою прожили 4 місяці. А потім винайняли квартиру. Німеччина всіляко підтримує українських переселенців.

«Я отримую певну суму від jobcenter. Оренда нашої квартири коштує 480 євро на місяць. Нас четверо людей. І держава виділяє кожному по 120 євро для сплати за квартиру», – пояснює жінка.

Марина Курапцева за фахом журналістка. Тому в Німеччині продовжує займатися важливою справою – розповідає на весь світ про війну в Україні та мужність українців: бере інтерв’ю в наших біженців, пише статті, веде українські проекти.

«Я хочу підтримувати свою країну не лише донатами на армію, а й сплачувати податки, щоб піднімати економіку, хоч би як важко не було», – каже Марина Курапцева.

Незламність українців продемонстрував усьому світу й відомий британський художник Бенксі. Він створив два графіті в Бородянці, які символізують нашу силу. Перший малюнок – на стіні зруйнованого будинку зображена дівчина-гімнастка у стійці на руках догори ногами. Другий малюнок – маленький хлопчик кидає на спину здоровенного чоловіка в кімоно, очевидно, путіна. І нехай пророцтво цього графіті здійсниться якнайшвидше.

***

На сайті Прихисток небайдужі українці можуть запропонувати житло для переселенців, розмістивши відповідне оголошення. Тож ВПО можуть знайти тимчасовий прихисток в будь-якому регіоні України чи за кордоном, на кілька днів чи на довший період. Система фільтрів допоможе легко підібрати варіант, який відповідає вашим критеріям, і швидко зв’язатися з власником.

Це повністю волонтерська ініціатива. Її у перший день повномасштабного вторгнення запустила народний депутат України Галина Янченко. Пізніше програма «Прихисток» отримала державну підтримку. Власники житла, які прихистили переселенців, отримують компенсацію від держави на сплату комунальних послуг – 900 гривень за людину на місяць. Зараз на сайті близько 16 тисяч оголошень. Сторінку перекладено 40 мовами.

джерело: https://sobor.com.ua/news/poryatunok

Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Добавить комментарий

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: