Владислав Петрович – досить відома особистість. Його знають і люблять не лише члени церкви, пастором якої він є.
Добра батьківська усмішка і щира турбота не лишають байдужими. Мудра порада, непідробна зацікавленість, слова підбадьорення вселяють надію і привертають серця слухачів. Він дійсно є пастирем за покликанням і взірцем відданості Господу.
У своєму інтерв’ю Владислав Петрович розповів дещо з особистого життя і поділився своїм життєвим досвідом та баченням.
«Духовним вихованням у нашій сім`ї займалася мама»
Владиславе Петровичу, Ви – пастор великої церкви, але також і голова досить великої родини. На сьогодні скільки осіб налічує Ваша сім`я?
Я маю 11 дітей та 30 онуків. Дев’ятеро дітей одружені, двоє ще ні. Всього ж нашого роду 51 душа. Це: ми із дружиною, діти, зяті, невістки, онуки.
Я сам із великої сім`ї. Нас у мами також було одинадцятеро дітей, я найстарший. Мама бувало жартувала: «Перші 20 років із дітьми важко, а тоді стає ще важче».
Ваші батьки також були віруючими?
Так. Віруючими були мої батьки, а також дідусі і бабусі по лініях обох батьків.
Хто займався Вашим вихованням?
З нами постійно займалася мама. Тато багато працював, крім того, він брав участь у житті церкви. Тому відповідальність за духовне виховання дітей брала на себе мама. За фахом вона була бібліотекар. Дуже любила читати і була письменницею. Більше 20 років поспіль вона організовувала для нас щотижневі сімейні вечори, на яких ми вивчали Біблію від книги Буття і до книги Об`явлення. Мама готувала різні наочні посібники: малюнки, схеми. Ми вели спеціальні альбоми, вчили золоті вірші, здавали мамі екзамени. Дякуючи цьому, ми з молоду дуже гарно знали Біблію. Пастором стали не тільки я, але й мій брат Віталій. Ще один брат Павло зараз диякон.
Мама вчила нас любити Слово Боже, ми ним жили. Також на сімейних вечорах була особлива частина, вона назвалася «Розділи з другом». Мама готувала для нас щось смачненьке: пекла пиріг чи купувала морозиво. Після уроку з вивчення Біблії ми мали це поділити між собою.
Батьки постійно намагалися брати нас у зібрання. Тато вкладав у наші серця Біблійні істини і під час спільних занять. Наприклад, ремонтуємо ми з татом тин і розмірковуємо над якимось місцем із Біблії.
Також мама й тато заохочували нас вчити Святе Письмо напам’ять. Ми знали напам’ять усю Нагірну проповідь: п’ятий, шостий і сьомий розділи Євангелія від Матвія. Батьки були переконаними: чим більше ми знатимемо напам’ять зі Слова Божого, тим краще це буде для нас у подальшому житті.
Де за радянської влади збиралися євангельські віруючі в Черкасах?
Наскільки я себе пам’ятаю, ми відвідували Молитовний будинок по вулиці Ільїна, 223. Це був невеликий приватний будинок. Там було дуже тісно. А взагалі в Черкасах церква євангельських християн була заснована 1905 року, тобто 109 років тому. Дім Молитви знаходився на розі бульвару Шевченка і вулиці Франка. Зараз це наріжний будинок, облицьований гранітним каменем. Там почали вперше в Черкасах збиратися віруючі.
До війни в нашому місті пастором був Гуменний Федір Григорович. Це був дуже гарний, богобійний служитель, справжня Божа людина. При Сталіні Федір Григорович був заарештований. Сидів за віру у таборах. Але він вижив і після війни знову продовжував пасторське служіння. Після нього пастором був Кучеренко Афанасій Андрійович, а потім протягом 12 років – мій тато Євтушенко Петро Григорович.
Чи зазнавала Ваша сім`я утисків за євангельську віру?
Так, за Радянського союзу мої батьки, особливо тато, несли великі утиски. КДБ постійно слідкував за служителями. Мій тато був ув’язнений за віру. На дітей тиснули в школі, насміхалися, занижували оцінки. Наприклад, мій брат Павло мав би отримати золоту медаль. Але по такому предмету, як суспільствознавсто завуч поставив йому четвірку. Він прямо й сказав: «Я знаю, що ти знаєш на п’ятірку, але за переконання поставлю тобі четвірку». У 70-80 роках віруючому здобути вищу освіту було практично не можливо Всі студенти повинні були бути комсомольцями, а віруючі не вступали до рядів комсомольців.
Прийняв покаяння після того, як публічно відмовився ставати комсомольцем.
У якому віці Ви покаялися і як це відбулося?
Тоді мені було 14 років. А поштовхом став такий випадок.
Мене хотіли прийняти в комсомол. Наша класний керівник Сусанна Павлівна одного дня сказала, що учні, які гарно навчаються вже готові вступати в комсомол, я був у їх числі. Тоді відчув, що настав момент висловитися і сказав, що не можу бути комсомольцем, тому що в уставі написано: з релігійними пережитками потрібно боротися, а я віруючий.
Це для мене було перемогою. Але я почав розмірковувати: якщо мене вже вважають дозрілим для комсомолу, то чому я не можу покаятися і служити в церкві? На Трійцю, 18.06.1967 я покаявся. Хрещення прийняв у 1970 році, за законодавством тоді до 18 років не можна було хрестити. Після хрещення мені вже довіряли проповідувати в церкві.
З 1980 по 1983 рік я навчався на Заочних Біблійних курсах у Москві. Тоді ще не було семінарій.
Скільки років Ви несете пасторське служіння і як розпочиналася діяльність церкви Благодаті?
Я несу пасторське служіння 25 років, із січня 1989 року. Але відповідальним пастором – із травня 1991 року. Три з половиною роки я був пастором у Першій баптистській церкві, а 19,5 років – у Церкві Благодаті.
Коли ми розпочинали служіння в Церкві Благодаті – найбільше допомагали мені в цьому дружина Любов Віталіївна, Головко Петро Микитович – керівник співу, мій брат – Павло Петрович, Вовк Микола Григорович, наші діти.
Спочатку нас було 25-30 душ. Ми дуже ревно молилися, були дуже дружніми, проявляли увагу до кожного, хто приходив.
“Своїй майбутній дружині освідчився на першому побаченні”.
Як Ви познайомилися зі своєю дружиною?
На церковних молодіжних зібраннях. Вона родом із Будо-Макіївки Смілянського району. Після закінчення Смілянського технікуму харчової промисловості спочатку працювала теплотехніком у Кіровоградській області на цукровому заводі. Згодом переїхала працювати у Черкаси майстром тепломережі, далі – майстром зміни. Я помітив її уже коли повернувся із армії. Приглядався півтора року. В неї була вдача лідера. Я бачив, що вона дуже віддана Богу, не легковажна, серйозна, і красива. Ми постійно бачилися на молодіжних зборах, разом їздили на відвідини в інші церкви, на євангелізації. Перш ніж освідчуватися Любі, я запитав свідоцтва про неї у батька, він схвалив мій вибір.
Освідчувався я на тому місці, де зараз знаходиться МакДональдс. Там колись освідчувалися мої батьки і я спеціально запросив Любу туди на перше побачення. Мені йшов 23-й рік, а їй було 25 років. Вона дала згоду і з тих пір у нас були побачення один раз у тиждень – по понеділкам, частіше не виходило, ми обоє були зайнятими. Після освідчення ми мали розмову з батьками, потім з братською радою церкви. 25 травня 1975 року ми побралися.
Думаю, без Люби я навряд чи зміг би бути пастирем і нести таке служіння протягом багатьох років. На неї було велике навантаження…
Ви – лідер за характером і Люба також. Як Вам вдавалося знаходити порозуміння і нести спільно служіння?
Більше 15 років поспіль Люба вела жіночу молитовну групу. Це була її велика заслуга. Вони молилися за невіруючих чоловіків, дітей. Записували у зошит молитовні потреби і відповіді на них. Люба керувала жіночим служінням у церкві, вона могла згуртувати навколо себе жінок, заохочувала їх.
Ви сказали, що служили в армії. Як проходила служба, важко було бути віруючим і солдатом?
Моя служба проходила у Харкові у стройбаті. Тоді віруючих не брали ні в ракетні війська, ні в танкові, тільки в стойбат. Це вважалося принизливою службою. Але в мене служба була не з найважчих. Я був ротним писарем, це була привілейована посада. Начальство знало, що я віруючий, нічого не вкраду з майна, тому мені довіряли. У вільний час я міг ходити в зібрання. А от у моїх братів умови служби були важчими. Віталій служив у Казахстані, там поширеними були блуд, наркотики. Йому було важко, як віруючому, жити в такому оточенні. Інший мій брат Юра служив на півдні Радянського союзу. Там у великому дефіциті була вода, на 18 чоловік команди підрозділу давали тільки одне відро води на добу. Поширеною була дідівщина, солдатів сильно били. У Юри після служби були проблеми зі здоров`ям.
Ви часто наголошуєте, що молода сім`я має жити окремо від батьків. Вас також так учили?
Однозначно. Ми жили у батьків дуже бідно. Тато працював головним бухгалтером, але він працював один, а нас було багато. Ми харчувалися здебільшого супами, хлібом. Масло, м’ясо, яйця були не доступними. Але всі повиростали.
Після одруження ми з Любою винаймали для себе квартиру. Коли в нас народилося троє дітей, нам виділили барак, потім двокімнатну квартиру, потім більшу. Мені довелося довго працювати на будівництві. Я маю більше 25 років цивільного стажу. Працював теслею, паркетником. Зрештою нам дали 8-кімнатне житло.
«Бідність – не перешкода мати багато дітей».
На Вашу думку, бідність – не завада мати багато дітей?
Абсолютно. Зараз ми краще харчуємося, як наші батьки колись. І живемо матеріально краще. Тоді було важче ростити дітей. Мій тато 12 років був пастирем і постійно навчав, що діти – це благословення Боже, тому при його служіння половина сімей у церкві були багатодітними. У нашій церкві зараз менше половини сімей багатодітні, але в порівнянні з іншими черкаськими церквами маємо кращий показник народжуваності. Якщо у пастора мало дітей, то він не може показати приклад.
Вашій дружині хтось допомагав справлятися із дітьми та домашніми клопотами?
Ні. Вона все робила сама. Іноді мої брати чи сестри могли поняньчити наших дітей. Але бабусі наших дітей не няньчили.
Яких правил Ви дотримувалися у вихованні дітей?
Перш за все, ми намагалися зберегти довіру, щоб діти нам довіряли, розповідали про все, не боялися відкритися. Це для нас було найголовнішим. Ми ніколи не били і не сварили дітей за погані оцінки. Тому, що школа – це не найголовніше в житті. Якщо вони десь ледачі, то ми їх намагалися повчати. Найважливіше для дітей – це особистий приклад батьків. Вони спостерігають, як ми живемо, як розмовляємо, як ставимося один до одного.
Ваші діти відвідували дитсадок?
Я виріс дома, мої батьки нікого не водили дитсадок. І ми своїх дітей не віддавали в дитсадок. Коли ще наша найстарша донька була маленькою, Бог дав моїй дружині особливий сон про дитсадки. Вона зрозуміла, що дитсадок – зло для дитини. І я вважаю: якщо маленьку дитину віддають у дитсадок – це непоправне зло. Ніяка робота, ніякі доходи матері ніколи не компенсують ті духовні втрати, які вона матиме. Мама повинна бути поруч весь час. Жінка має шукати можливості працювати дома або по черзі із чоловіком, підлаштовувати роботу під дітей, а не навпаки.
Які у Ваших дітей були домашні обов’язки?
Прибирати у своїй кімнаті, глядіти молодших. Старші няньчили найменших по графіку: по півгодини чи по годині. Люба брала дітей з собою працювати на город, у її батьків у Леськах була садиба. Коли діти нічим не зайняті – це погано. У нас був графік прибирання на кухні, прибирання у кімнатах.
Були у Вашій у сім`ї якісь заборони?
Так. Не можна було приходити додому пізніше 22-ї години. Рідко, коли о 23, якщо якісь молодіжні заходи. Це правило діяло, доки діти жили в нашому домі. Також була домовленість, що вони не можуть брати без дозволу гроші, які завжди лежали на відкритому місці.
Якщо хтось нашкодив – потрібно було признатися. Ми намагалися зрозуміти. Тілесно карали дітей рідко і, як написано в Біблії, тільки лозинкою – не ремінем, не рукою. Мій тато казав: якщо словом не можеш досягти мети у вихованні дітей, а починаєш їх бити – це погано, то вже тобі мінус.
У нашій сім`ї також проходили сімейні вечори. У кінці діти мали можливість висловити всі претензії один до одного, невдоволення чи зауваження. Ми прощали один одного і так знімали напруження.
Люба займалася з дітками. Перш за все, вона уміла привчити їх сидіти на зібранні всі дві години. Вона брала їм блокноти, ручки, пупсики різні, печиво. Діти не бігали по зібранню, не шуміли, не розмовляли, росли дисциплінованими.
Ми з Любою ніколи не підвищували голос один на одного. Це було виключено. Коли ж потрібно було з`ясувати непорозуміння, то ми просто сідали і розмовляли наодинці без дітей. При дітях ми ніякі спірні питання не вирішували.
«Чоловіки мають давати жінкам вихідний від домашньої рутини».
Ви часто говорите чоловікам, щоб вони давали вихідний дружині. Ви також так робили?
Розуміння цього, на жаль, прийшло не відразу. Я почуваюся винним перед Любою. У молодості у нас було багато роботи. В неї вихідних не було. Нас тоді не правильно навчали: на першому місці церква, а тоді сім`я. По Слову Божому – треба перше сім`я, а тоді церква. Я жалкую, що Люба була перевантаженою і я мало давав їй вільного часу. Якби час можна було повернути назад – я б чинив по-іншому. Треба давати дружині відпочити від щоденної одноманітної роботи.
У скільки років Ви овдовіли?
Мені було 53. Залишилося п`ятеро неодружених дітей. Найменшій Марійці було 11 років. Два роки й чотири місяці я був один. А тоді одружився вдруге.
Ви так точно пам’ятаєте навіть скільки місяців тривала Ваша самотність?
Таке не можна забути. Це був дуже важкий час. Усе потрібно було робити самому. Навіть син Гриша казав: тато, коли ти одружишся? Йому набридло, що дома нема чого їсти. Я не дуже вмів готувати.
Аня, моя друга дружина, 20 років була вдовою. Її чоловік загинув. Нам потрібно було призвичаїтися один до одного. В такому віці це, звичайно, вже не просто. Ані не просто було запам’ятати, як нас усіх звати, призвичаїтися до наших характерів, особливостей. Наприклад, прийде на День народження колектив із декількох десятків людей. Треба було вчитися готувати їжу у великих кількостях. Раніше вона жила удвох із сином, а тут скільки людей.
А чому Ви навчилися у Ані?
Вона дуже стежить, щоб після того як я приходжу із зібрання не забував мити руки. Вона лаборант і дуже вболіває за чистоту. (Сміється).
У Ані є вихідний?
У неї мама старенька, 90 років уже. Тому всі свої вихідні Аня проводить, доглядаючи маму.
Ви маєте досить великий авторитет серед своїх дітей. Вони зараз звертаються до Вас за порадою?
Постійно. Ми з усіма контачимо добре.
Хто з Ваших дітей має вищу освіту?
Четверо мають вищу освіту. А інші також мають професію, або просто щасливу сім`ю. Я думаю, що вища освіта потрібна, якщо має практичне застосування. Більше вона потрібна чоловікам. Жінці часто доводиться вибирати між кар’єрою і сім`єю. Але якщо вона педагог, то це дуже допомагає у вихованні і навчанні дітей.
Чоловікам потрібно мати гарну професію і дуже важливо нікуди не їхати на заробітки. Чоловік і дружина завжди мають бути разом. Тривалі поїздки на заробітки роз’єднують сім`ю. Дуже погано, коли діти ростуть без батька. Він повинен мати вплив на дітей, бо можна заробити гроші, але втратити сім`ю, що часто й відбувається.
«Українську мову опанував, коли почав проповідувати по селам».
Ви гарно розмовляєте української?
Я навчився цьому, коли почав їздити проповідувати по селам. Раніше я проповідував лише російською. Вся християнська література, пісенники, Біблія були на російській мові. А після 50 років я узявся опановувати українську. Чому? По селам не сприймають російську. Як правило, там спілкуються українською. Тому я придбав українську Біблію, почав її читати. Проповідувати українською спочатку було не легко, але я думаю, що нам потрібно опановувати свою рідну мову.
Як Ви вважаєте, чи є сьогодні потреба в організації нових церков у Черкасах?
Колись у Черкасах була одна євангельська церква. А в 90-х роках почали організовуватися нові церкви. Це було добре і раніше потрібно було це робити. Але не було такого бачення. Максимально в церкві має бути 250 душ, якщо більше – то вже має бути організована нова церква. У великій церкві важко всіх задіяти. Приблизно 20 відсотків членів великої церкви приймають участь у служіннях, а решта – просто прихожани. Не треба ставити за мету робити мегацеркви, хай краще буде більше маленьких церков. Наприклад, по місту багато хлібних кіосків Формула смаку. Це зручно. Люди можуть іти за хлібом, куди ближче. Так і церква має бути ближчою до людей. Щоб людина йшла у церкву, як у сім`ю.
Потреба в нових церквах не відпала.
Як Ви особисто чуєте голос Божий, шукаєте Його волі?
Мене часто питають, як узнати волю Божу. Я ніколи не чув голос Божий буквально. Батько мій чув один раз в житті. Коли його судили, Бог уночі сказав йому: тебе не розстріляють, а засудять на 15 років. Так і сталося. Йому дали 15 років ув`язнення, він відсидів 6 років 8 місяців, потім була амністія, 1951 року він вийшов.
Якщо я молюся про якесь важливе рішення і маю кілька можливих варіантів, як учинити, то знаю: якщо в душі спокій – вирішив правильно, якщо тривога і немає впевненості – треба ще почекати, помолитися.
«Памятаю імена своїх членів церкви, завдяки частому переписуванню церковних списків».
Як Вам вдається так натренувати пам’ять, щоб знати поіменно усіх членів церкви?
Це дуже просто. Раніше не було комп’ютерів і я дуже багато разів переписував церковну книгу. А ще ж я в армії був ротним писарем. Нас було 200 душ солдатів. Я постійно вів книгу обліку особистого складу: хто вибув і прибув. Потрібно було сотні разів переписувати прізвища, імена й по батькові кожного. Я пам’ятаю своїх однослуживців і досі.
Ставши пастором, я вів зошити членів церкви і багато разів їх переписував, перевіряв хто хворий, хто яку групу відвідує. А зараз є комп’ютер і мені вже складніше запам’ятати нових членів церкви.
Ви пам’ятаєте дні народження всіх дітей і онуків?
Дітей – усіх пам’ятаю, а онуків – не всіх. Але у мене у Біблії є список, де записані дні народження всіх. І календар дома висить на видному місці, де відмічено всі дні народження. Дні народженні – це дуже гарна нагода, щоб зібратися разом.
Ви говорите, що збираєтеся незабаром передавати свої обов’язки відповідального пресвітера іншому. А чим тоді збираєтеся займатися?
По-перше, залишатися в Церкві Благодаті, бути в пресвітерській раді, проповідувати, відвідувати людей, молитися за їхні потреби, відвідувати віруючих по селам, більше спілкуватися з дітьми й онуками.
«Я – щасливий дідусь!».
Як Ви проводите час із онуками?
По вівторкам я їжджу в село Петрівське, де живе п’ять сімей моїх дітей. Я по черзі обходжу їх, гуляю з онуками, спілкуюся. Увечері у них проходить мала група, я маю нагоду побачити всіх.
Я часто кажу онукам, що люблю їх. Хочу, що б вони це пам’ятали, бо не завжди я буду з ними. Стараюся привчати, щоб вони були стриманими, не галасливими.
Діти дуже люблять, щоб я з ними читав. Я щасливий дідусь. Дуже радий, що в мене багато дітей. Слава Богу! Якби можна було повторити життя, я змінив би лише те, що давав би Любі більше відпочинку.
Які Ваші улюблені заняття?
Дуже люблю читати, багато часу проводжу в розмірковуваннях. Також залюбки працюю з деревом. А ще мені дуже подобається душеопікунська робота з людьми.
Яке Ваше ставлення до теперішньої ситуації в нашій країні?
Коли тяжкі обставини, люди більше замислюються про Бога. Але мені прикро, що зараз, не зважаючи на таку складну ситуацію на сході нашої країни, люди мало звертаються до Господа, не постяться, не просять милості. Вони більше розраховують на людей. А Бог каже: якщо змириться народ Мій і навернеться, і буде молитися, Я зцілю їхню землю. Якщо українці це зрозуміють, то все стане на свої місця. Перш за все, треба шукати Господа.
Інтервью брала Тетяна Юрковська.
Також буде доречно загадати відое з життя та служіння пастора, яке зняв член Церкви Благодаті Володимир Якіменко.
Адреса Церкви Благодаті: Черкаси, Фрунзе 129. Телефон чергового 37-33-02.
Розклад зібраннь:
- Неділя 10:00 – ранкове Богослужіння;
- Неділя 17:00 – вечірне Богослужіння;
- Середа 18:00 – разбір Біблії.
Сайт Церкви – http://grace.ck.ua/.