Продовжуемо публікувати листи Галини Некеси, черкаської міссіонерки, котра поїхала до Уганди и щомісяця присилае свої листи.
«Благодать і мир Вам від Бога, Отця нашого і Господа Ісуса Христа. Він віддав Себе за прощення гріхів наших, щоб визволити нас із того лихого світ, в якому ми живемо. Така воля Бога, Отця Нашого. Слава Йому на віки вічні! Амінь!»
до Галатів 1:3-5
Минулий місяць був настільки насичений, що тепер маю все акуратно розкласти по поличкам і подіям, щоб лист став для вас великим підкоренням і благословенням!!! І хоча знаю, що ви отримуєте листа із запізненням, але на це було багато непередбачених причин. Тому прошу прощення і буду виправлятися!
Протягом грудня багато малих, та й дорослих мешканців нашого притулку перехворіли на малярію. Лишилися ми з Анею. Але для нас це ще один прояв турботи Небесного Татуся! Адже ми мали можливість турбуватися про них. Також багато з місцевого населення відвідують нас. Майже щодня приходила хоч одна людина за допомогою. Хтось шукає допомоги духовної і душевної, хтось шукає допомоги у лікуванні. Але всіх цих людей об’єднує надія в те, що вони отримають те, що шукають. І тому ми не можемо підвести їхню надію. Чи просто сказати, що в нас немає на це часу чи коштів. Тому подяка Богові, Який турбується про багатьох людей через нас.
Ну от наприклад, хлопчина із Мувайо зламав палець, ще одна дівчина каталася на велосипеді і впала. І як результат зламана рука, а тепер і гіпс. Інший хлопчина зламав ногу і тепер вона дуже схожа із кольором нашої шкіри. Айзик мав інфекцію кістки на нозі. Видовище не приємне, коли нога просто гниє. Після операції в Мбале, довгий час жив в притулку. Адже потрібно було обробляти шрам після операції. Якщо ще враховувати, що лікар заніс якусь інфекцію і нога замість того, щоб загоюватися, почала навпаки набухати. Слава Богу, що зараз вже малий Айзик вдома і все добре, бігає у футбол, а нам в подарунок приніс курку! Була смачна курка! Йона отримав 30% опіків. І тепер кожного ранку приходить до нас на перев’язки, та ще смакує сніданком із нами. Адже Бога перетворює нашу біль нам же на благословення! Рана Йони вже маже загоєна. І за це подяка Богові! Можна наводити ще багато прикладів. Але зараз на операцію чекає інший хлопчина із містечка. Його мама прислала його, щоб білі люди йому допомогли. Едрін має схожу проблему, як Айзик. Але в нього відкрита рана, видно кістку і ще дві рани скоро відкриються. Якщо не операція, то він втратить ногу. Йому лишень 15 років. Операція коштує $ 4700. Так, це дорого! Але ми всі молимося, щоб Господь дав такі кошти на операцію і віримо, що вже в цьому січні – лютому і Едрін матиме операцію. Тому ви також можете стати частиною допомоги для нього.
Табір закінчився. Багато вражень лишилися! Першого дня прийшло лишень 1300 діток. Але вже останнього дня на подвір’ї бігало 1638 молочних шоколадок. Ну так ми називаємо місцеву дітвору!
Табір розпочинався о 8.00 годині ранку зі сніданку для малечі. Потім всі дружно молилися і співали. Прославлення тривало приблизно 1 годину. Спочатку була загальна тема для всього табору, а потім дітвора розходилася по класам і там вивчали урок більш детально. Звичайно багато часу було для спорту та ігор. Аня і я займалися іграми з молодшими класами. Тому в нашій команді займалося більше ніж 300 діток. Це було дуже весело як для малечі, так і для нас. Сміху і радісних обличь було дуже багато, навіть ніхто не плакав, коли на естафетах падав. Адже для них перемога важливіша за якісь падіння і сльози. А потім смачний обід. Кожного дня вони їли щось інше: пошо (каша із кукурудзяного борошна) і боби, пошо і тушена капуста, пошо і грінс (тушений бурян /зелень), рис і боби і т.д. Але ви нічого не подумайте, це справді смачно, ну прийма для них!!! Після такого смайного відпочинку дітвора знову бігли на ігри а потім знову на урок. В кінці дня знову було прославлення і сценки. Табір закінчувався о 16.00 годині. Але дітвора з великим небажання поверталася до дому.
Ну здавалося, що сезон дощів закінчився і все мало бути ідеально. Але на третій день над головами нависали африканські хмарочки!!! Це означає, що потрібно тікати і як найшвидше! І тому така маленька купка дітвори, більше ніж 1400 осіб, один по перед одного тікали в церкву за захистом. Насправді, церква не така велика, як здається. Але вона стала «рукавичкою» для цієї малечі. Слава Богу, що ніхто не був пошкоджений. Для нас це було реальним чудом і благословенням!!!
Наступний день, це був останній день табору. Кошти, які ми отримали з України на табір, ми витратили на подарунки: зошити, ручки і олівці для кожного. Також батьки отримали запрошення на святкове завершення табору на 14.00 годину. Але знаючи африканське розуміння часу, то батьків можна було очікувати після 15.00 години. Те, що ми побачили, заставило нас змінити думку. За 5 хвилин до 14 години величезна толпа батьків з’явилася на нашому подвір’ї. Вони всі дружно чекали свого часу за воротами, а потім всі дружно зайшли. І хоча ми очікували ну 200 -300 батьків. Але Бог привів більше ніж 700!!! Ви лишень уявіть собі. На цій зустрічі всього було більше ніж 2500 людей! Та це майже все моє село Сагунівка!!! Батьки отримали невеличке частування. Програма була насичена. Пастор Мойсей з Бусії (найближче містечко до нашого села) говорив проповідь. Але вже через деякий час ми почали хвилюватися! Адже до нас наближався дощ! Я вже згадувала вам про африканський дощ! Тому ми всі почали молилися за це. Навіть не знаю, як виглядала та молитва: чи щоб Бог зупинив дощ (хоча теоретично це було неможливо) чи щоб був дощ скрізь, окрім нашої території із 2500 людьми (але теоретично це теж було неможливо). Ну не те, що не достатньо віри. Просто дощ був би великим благословенням зараз для людей.
Пастор закликав людей на покаяння. Вийшло більше ніж 50 людей. Всі молилися. І всі вже відчували на собі маленькі краплинки дощу. І лишень, коли пастор сказав : Амінь! Розпочалася африканська злива! Ну невже це не чудо!!! Це неймовірне чудо!!! І як завжди весь народ почав шукати прихистку в церві. Частину дітей розмістили в класах недільної школи, а всі решта тулилися один біля одного в церкві. Церква була наповнена людьми, що не було місця де поставити хоча б одну ногу! Але Слава Богу, що ніхто знову не постраждав в такій суматохі! Дощик тримав не досить довго. Намагалися співати всі разом, але було багато шуму. Після завершення всі задоволено почали розходитися, а дітвора отримувати подарунки! Найперше питання, яке мені задали: «А коли знову буде табір?» Я лишень посміхнулася і відповіла:» Скоро!»
Різдвяний час – це особливий час для місцевих людей. Всі поспішають прикрасити власні будиночки та закупити потрібні продукти. Адже обов’язковим елементом святкування Різдва в Уганді це присутність багато їжі: рис, матоки (зелені банани), чіапаті (місцевий хліб), м’ясо та боби. І звичайно кожне свято не є святом без соди (кока-кола, фанта, спрайт, мірінда і т.д). А якщо ще цукерки – тож свято вдалося на всі 120%. Традиційними подарунками є одяг та взуття. Тому ми також влаштували Різдвяну вечерю за тиждень до самого Різдва. Адже наша дітвора, яка живе в притулку, мали повертатися до родичів на канікули відразу після табору. І тому ми всіх зібрали і сказали, що в нас є до них серйозна розмова. Всі сиділи тихо і чекали, що ж ми будемо їм говорити. Дехто нервував. І раптово наший старший Арафат сказав: «Ні. Давайте спочатку помолимося, а потім будемо говорити. А то я не хочу неприємностей». Малеча із задоволенням молилася, ну а потім ми їм оголосили, що сьогодні в нас Різдвяна вечеря!!! Скільки було радості і оплесків!!!
Всіх дітей розділили на дві частини: група, яка займається декорацією кімнати і група, яка допомагає готувати їжу. Звичайно справжні майбутні чоловіки обрали допомогу на кухні. І вже через короткий час, кожний був зосереджений на власній роботі. Ми разом готували торта. І кожний окремо обрав собі готувати страву. Наші хлопці самостійно тушили капусту, моркву, варили боби і картоплю. Інші готували чіапаті, а хтось варив матоки і макарони і т.д. Ніхто не гуляв! Всі були стурбовані, щоб їхня страва була найсмачніша, а кімната красиво прикрашена!
Все вже було готово! Їжі було вдосталь! Дітвора одягла найкращий одяг і вже вишукано сиділи за столом. Разом читали і слухали історію про народження Ісуса Христа, смакували їжею, а потім і отримували подарунки, які ми заздалегідь привезли з України! Українські цукерки їм вдалися до вподоби. Але найсмачнішою, за опитуванням наших дітей, стала «Корівка»! Наша дітвора була радісна і щаслива, адже потім ще мали можливість подивитися різдвяне кіно! Тобто, святкування вдалося! Слава Богу!
Наступного дня вся дітвора випробували подарунки. Хтось складав і розкладав пазли по десяток раз. Інші розфарбовували, інші ганяли за мильним бульбашками! Це було весело, коли дітвора вперше бачила мильні бульбашки. Особливо їхній вираз обличчя і захват. Дівчата прикололи приколки куди тільки можна, браслети на всі руки. На подвір’ї валялися обгортки від цукерок. Хтось радів новій чашці, а хтось новим шкарпеткам та ліхтарикові. Для них це важливо, а для нас приємно бачити щасливими наших дітей!
Але потім настала тишина. Всі поїхали в різних напрямках. Лишилися лишень ми: Аня, Арафат, Алоїс і я. Арафат повернувся зі святкування не сам. Приїхав і виглядав кепсько. Поміряли температури, а вона більше ніж 40 С. Попрямували всіє родиною в лікарню. Звичайно результат показав малярію. Але сам лікар був здивований, як Арафат ще живий. Адже при такому результатові, люди найчастіше помирають. Аня лишилась на ніч із нашим найменшим синочком в лікарні. А я попрямувала в село з нашим старшим синочком. Адже ми поручилися бути їхніми мамами на кілька днів, а тому турбуватися мали і не лишати голодними. Наступного дня ранок розпочався зі сніданку не лише для нас, але і для дітей, які приходять на репетицію хору та ще забули що їм цього разу на 12 годин дня, а не на 8 годину ранку. Сніданок, а потім обід. 18 дітей вже сиділи і вміло вилизували тарілку зі смачним обідом, а ми поверталися в лікарню до нашого Арафата. Почекали лікаря і всі разом поїхали до дому. Взяли ліки з собою, адже вдома лікуватися краще. Угандійська лікарня не настільки файна, навіть якщо це і приватна.
Арафат швидко поправлявся. Добре їв і був слухняним. Але вже через кілька днів наший старший синочок Алоїс також захворів на малярію. І хоча в нього результат був не настільки вражаючим, але доглядати прийшлося за ним більше ніж за Арафатом. Кожного ранку він починав: здається я помираю. Ну звичайно, ніхто не помирав, а просто хотів ще більше уваги і турботи. Щоб згладити ситуація, ми почали жартувати, щоб він написав заповіт: тому Аня отримала маленьку корову, а я ділянку землі. Але слава і подяка Богові, що тепер наші синочки (одному 15 років, а іншому 20 років) вже здорові і лишень зазирають в наший будиночок, щоб посмакувати чаєм та бананами.
Традиція в нашій місцевості це святкувати Різдво і Новий рік протягом ночі. Тому на денному служінні 25 грудня людей не було дуже багато, але ввечері ми показували фільм «Ісус». Народу прийшло трішки більше. Також ми святкували Новий рік з 31 на 1 січня з нашою дітворою. Адже 5 дітей повернулися до нас. Тому, враховуючи їхні традиції, ми також мали служіння разом вночі. Алоїс сказав, що нам потрібно мати служіння 1 січня в церкві, адже люди обов’язково прийдуть. Ну ми трішки сумнівалися, адже ми нікому про це не говорили. Але великим здивуванням було бачити більше людей, ніж на Різдво. Тому служіння було дуже благословенним і насиченим. Звичайно були і розчарування, адже вже ввечері 1 січня в «центрі» нашого села було масове гуляння, крики і танці цілу ніч. І дивуєшся, як люди можуть святкувати дві ночі в різних місцях: одна ніч в церкві, а інші в центрі. І проблема не лише в буквах чи самому місці, але в людських серцях. Тому наша молитва це за істинне навернення наших односельчан і відвернення від їхнього старого життя. Адже тут 80% тих, хто відвідує церкву і називає себе «новонародженим» потім прямують на масові гуляння.
За новинами трьох тижнів з Південного Судану, ситуація змінилася. Місцевість в якій ми були минулого разу, також була наповнена військовими, адже відбувалися розборки між племенами дінка і маді. На сьогоднішній день все більш спокійніше. Але ми продовжуємо молитися за нашу поїздку в цьому місяці. Наша американка Бренда сказала: «Ситуація не буде ніколи кращою, адже це постійна війна між племенами. Тому чекати чогось кращого не має сенсу.» Тому ми вже плануємо нашу поїздку на 10 днів.
Також розпочався процес з нашими робочими візами. Не все так просто, як здається на перший погляд. Нажаль, візу нам дадуть лишень на один рік, але вартість її вражає – $250 для кожної. Але Бог вже потурбувався і послав нам потрібні фінанси для цього. І віримо, що скоро в наших паспортах буде гарна угандійська віза! Тому підтримуйте нас в молитві за скорочений термін і без зайвих непорозумінь (адже Бренда чекала свою візу 6 місяців).Не перестаємо дякувати Богові за кожного з вас і ваші постійні молитви. Не перестаємо дякувати Богові за те, Який Він: за Його відповіді і керівництво в різних ситуаціях, за Його захист і неймовірну турботу, за Його Слово і мудрість, за Його натхнення і любов, за Його силу і за перемогу, яку ми отримали через Ісуса Христа! І лишень Йому належить вся хвала і подяка! Свята хоч і минули, але ми по особливому зігріті Новиною про Христа. І тому нехай серце кожного, хто читає чи слухає ці рядки буде наповнене любов’ю, яка готова лишити те, що має; любов’ю, яка готова пройти важкий шлях на Голгофу; любов’ю, яка готова віддати власне життя заради того, щоб жив інший, навіть якщо він цього і не заслуговує з людської точки. Бажаємо кожному мати в серці любов Христа, жертовну любов, діючу любов!
Божих благословень!
З любов’ю Аня Вірунджі і Галінда Некеса