Марина Глухова з Бахмута, втративши будинок та квартиру в рідному місті, змушена була починати все “з нуля” в сільській хатині на Черкащині. Сюди вона з родиною приїхала півтора року тому.
Досі спить в обіймах із Біблією, що рятувала її в Бахмуті. А ще, про всяк випадок, має свисток.
“Кролі — це як символ, що голодні не будемо”
На Черкащину з Донеччини родина виїхала у вересні 2022 року. Схід України тоді “проводжав” їх вибухами та канонадами російської артилерії:
“Тільки проїхали магазин «Фокстрот» — за нами вибухнув магазин. Я виїхала із сусідами, дитиною і чоловіком”.
Фото: Суспільне Черкаси
Нове обійстя серед лісу в Білозір’ї придбали півтора року тому. Біля будинку росте клумба з трояндами. Для пані Марини ці квіти — згадка про рідне місто:
“Бахмут — це місто троянд. Я дуже сумувала за трояндами. Сусіди, коли про це дізналися, на день народження мені подарували саджанці”.
Фото: Суспільне Черкаси
Також завели домашніх тварин — кролів. Саме цих тварин придбала неспроста:
“У мене було таке, що старший син дуже тяжко захворів. І поки ми лежали в лікарні, за городами ніхто не доглядав, нічого не було, крім кролів, і ми рік виживали лише на кролях. Тому це для мене як символ, що голодні не будемо”.
Фото: Суспільне Черкаси
Крім кролів, у господарстві є кури. А ще — собака Єва, яку родина вивезла з Бахмута. Також підгодовують місцевих бродячих собак:
“Це приблуди, багато сюди завозять собак. Ну а підгодовую, бо вони такі як і ми. Ми переселенці, і їх закинули теж”.
Фото: Суспільне Черкаси
У теперішньому будинку, як і колись вдома, на почесному місці – свисток, розповіла пані Марина:
“У Бахмуті в нас постійно висіли свистки на шиї — якщо раптом під завалами будемо, а кричати не зможемо”.
Фото: Суспільне Черкаси
У спальні лежить Біблія. Саме та, яка раніше оберігала від смерті.
“Я її з Бахмута вивезла. Коли мені було там дуже страшно, я лягала, обіймала Біблію і спала. Одного разу був авіаудар, вибухи жахливі. Мене дитина прийшла розбудила. Каже: «Мама, як ти можеш спати, так вибухає». А я нічого не відчувала. Тому й зараз, коли мені страшно, я обіймаю Біблію”, – розповіла Марина Глухова
“Орієнтувалася по курочках, коли будуть обстріли”
Нині в селі на Черкащині пані Марину тішить відносний спокій, бо вдома на Донеччині кожен звук віщував небезпеку:
“У городі пораюся, а йдуть обстріли – я все слухаю. Іноді чуєш – далеко летить, іноді – інший звук, поруч. Тоді відразу падаєш, відкриваєш рота і руками закриваєшся. Краще руки хай поранить, ніж голову”.
“Свою” міну, додала Марина Глухова, вони не почули:
“Коли міна прилетіла біля двору, ми її не почули. Там був горіх і я стояла біля нього, розмовляла телефоном. Отримала на вухо контузію. Уламок міни пробив дах і зачепив мені праве плече. Так шрам і лишився”.
Додала: орієнтувалася щодо обстрілів по домашній птиці:
“У мене були курочки і я по них орієнтувалася. Тварини завжди відчувають «прильоти». Я бачила, що курочки такі окопи собі повиривали. І як тільки бачу, що кури всі в окопі і голови позатягували — значить усе — зараз прилетить. Собака теж відчувала. На тому місці, куди прилетіло, вона рила яму, а потім сідала і починала вити. То ми того місця і старалися подалі триматися”.
Понад усе боялися авіаударів:
“Бувало, у підвалі сидиш і метрів за 500 приліт, а у підвалі стіни трясуться. Ми з Анею (донькою – ред.) постійно співали пісню «Ой у лузі червона калина». Прямо кричали, намагалися перекричати те все”.
Фото: Суспільне Черкаси
Одного разу пані Марині наснився сон:
“Наче я дивлюся — а у мене біля дому стирчить снаряд від Граду. Повертаюся — а будинок цілий. Після того ми з дитиною перебралися жити в погріб. Я сказала, що не може бути такого, щоб Град прилетів і будинок був цілий. Одного дня була така тиша — а це дуже рідко було, і після завжди була буря, — і я вийшла за двір. Думала вийду, гляну. Виходжу — а там летять дуже багато снарядів і у повітрі вибухають, і вогонь прямо як салют сиплеться на землю. Бачу — рівно на мене йде снаряд. А у мене купа піску в дворі була. Я за неї впала і молила Бога, щоб дитина не вийшла з хати, бо вона саме в хаті була. І цей єдиний снаряд з усіх не вибухнув. У трьох метрах від мене зайшов у землю”.
Тоді всі гуртом рятували будинки, які потрапили під удар:
“Повертаюся — а будинки горять. Я — кричати людям, щоб вибігали гасити. На той час якраз всі рятувальники були в Часовому Ярі. Там потрапили в багатоповерхівку і діставали з-під завалів людей. Тому сподіватися не було на кого, самотужки все робили. Два будинки загасили, сім згоріло. І дитина тягала відра з водою, і піском засипали, і землею — всім, чим могли. На той час уже були перебої з водою, але я навіть не подумала, щоб лишити собі води на всяк випадок. Горіли будинки і я всю воду свою використала, бо хотіла врятувати ці будинки, щоб людям було куди повернутися”.
Бахмут — в думках і поруч
У новому помешканні на Черкащині разом із донькою пані Марина виготовила букви, якими прикрасила державний прапор:
“Ми побили новорічну скляну іграшку, вирізали буковки і наклеїли. Це як місто наше, Бахмут. Воно вщент розбите, а ми туди повернемося, зберемо його і воно буде процвітати”.
Фото: Суспільне Черкаси
Бахмут у пані Марини нині не лише в думках, а й поруч:
“У мене цуценята є. Одного з них я назвала Бахмутом. Нині «чорний день» для Бахмута, але є промінь сподівання, тому я так назвала чорно-біле цуценя. Ми все відбудуємо”.
У чоловіка хворе серце і він не може мені допомагати. Тому я сил набираюся, тягаю колоди, і пиляю, і колю”.
Фото: Суспільне Черкаси
А набиратися сил, пояснює, є заради чого. Бо ж попереду – відбудова:
“Як тільки дозволять їхати у Бахмут, то поїдемо туди розбирати завали і відбудовувати місто, тому що хто, як не ми”.
Уже мають і подарунок з Черкащини, який зростає разом з вірою в перемогу:
“Я у горщик посадила ялиночки. Коли повернуся в Бахмут, хочу посадити їх вдома як згадку про те, де ми були. Тут ялинок дуже багато. Хочу повезти частинку Черкащини додому”.
