В Україні наприкінці 1930-х років радянською владою проводилась активна антирелігійна політика, яка в основному торкнулася протестантських церков. Майже всі протестантські церкви було закрито, керівників заарештовано та відправлено до тюрем та таборів. З початком німецької окупації у 1941 р., коли існування радянської влади було поставлено під загрозу, християнські протестантські церкви в Україні відновлюють свою діяльність.
А.Гітлер, з приходом до влади в Німеччині, приділяв багато уваги діяльності різноманітних релігійних організацій. Згідно з наказом А.Гітлера від 16 липня 1935 р. засновується рейхсміністерство церковних справ. У 1939 р. в Німеччині було засновано Головне Управління імперської безпеки (РСХА). Однією з структурних одиниць Управління був відділ під назвою “церковний реферат”, який повинен був наглядати за діяльністю католицької та протестантських церков, а також різних релігійних сект. Своє ставлення до християнства сам А.Гітлер сформулював у спеціальних положеннях:
“1. Християнство – це релігія, яка захищає слабких та принижених.
2. За своїм походженням ця релігія – єврейська, яка змушує людей “гнути спину… та повзти до хреста чуждого Бога”.
3. Християнство народилося дві тисячі років тому серед хворих, нужденних людей, які втратили віру в життя.
4. Християнські догмати прощення гріха, воскресіння й спасіння є відвертою нісенітницею.
5. Християнське співчуття – небезпечна ідея.
6. Християнська любов до ближнього є глухістю, оскільки любов паралізує людину.
7. Християнська ідея рівності захищає расово неповноцінних, хворих, слабких та убогих”
А.Гітлер планував заснувати в Німеччині нову релігію і національну державну церкву Німеччини. Одним із підґрунтям у заснуванні нової церкви повинна була стати протестантська німецька церква, яка, за словами фюрера, “відстоює арійське християнство, та, наряду з цим, вбачає в Христі образ героя” Тобто, як бачимо, не дивлячись на негативне ставлення до християнства, як релігії взагалі, діяльність протестантських церков німецькою владою підтримувалась.
Така ж ситуація була й на окупованій території України. На окупованій радянській території основним органом правління було рейхсміністерство Східних земель.
Основним ворогом у церковній мережі для німецької окупаційної влади була Руська православна церква, приходи якої контролювалися з Москви. Метою німецької влади було – знищення Руської православної церкви. Для цього вони підтримували протестантські церкви, особливо в Україні. Влітку-восени 1941 р. німецькою окупаційною владою було прийнято низку офіційних документів стосовно релігії та церкви. В одному з циркулярів зазначалося: “Не перешкоджати розвитку сектантства, яке протипоставляє себе православ’ю”
Протестантські церкви в Україні, діяльність яких у 1930-ті роки фактично призупинилась через антирелігійну політику радянської влади, скориставшись лояльним ставленням до них німців, відновлюють свою діяльність. Насамперед, це – євангельські християни, баптисти, п’ятидесятники.
Протестантські церкви в Україні, діяльність яких у 1930-ті роки фактично призупинилась через антирелігійну політику радянської влади, скориставшись лояльним ставленням до них німців, відновлюють свою діяльність. Насамперед, це – євангельські християни, баптисти, п’ятидесятники. Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету, 2016.
Напередодні війни, в травні 1941 р., із ув’язнення до України повертається керівник п’ятидесятників Г.Понурко, який з початку окупації працює над відновленням діяльності Всеукраїнського Союзу християн віри євангельської. Він подав заяву до окупаційної влади про дозвіл діяльності Всеукраїнського союзу християн віри євангельської. В цей час у Німеччині віруючих п’ятидесятників влада переслідувала, закривала їхні молитовні будинки, відправляла до концтаборів керівників церкви. Також складні стосунки між п’ятидесятниками та німецькою владою були й у сусідній радянській республіці – Білорусії (керівником п’ятидесятників Білорусії був І.Панько).
Зважаючи на все це, І.Панько та Г.Понурко звернулися письмово до керівника п’ятидесятників у Німеччині Г.Шмідта з проханням дати пораду. Г.Шмідт відповів: “Німецький уряд всі общини, які визнані п’ятидесятницькими, закрив. Ті общини, які своєчасно приєдналися до Союзу баптистів, можуть спокійно працювати далі. Але, при цьому, було виставлено деякі обмеження, а саме: заборонявся хоровий спів та невідомі мови… Дивлячись на те, що ці два пункти не є фундаментальними в християнській вірі, я церквам раджу, щоб Ви приєдналися до Союзу баптистів… В іншому випадку общини будуть напевно закрито”
Але, не дивлячись на складні взаємовідношення між владою та п’ятидесятницькою церквою в Німеччині, в Україні Г.Понурку було дозволено відновити діяльність Всеукраїнського союзу християн віри євангельської. Значну роль у цьому відіграло те, що Г.Понурко відсидів у радянських тюрмах дев’ять років. Співробітниками Г.Понурка з налагодження духовного життя в Україні були Д.Пономарчук і А.Бідаш. У жовтні 1942 р. в м. Дніпропетровську відбувся з’їзд представників церков Дніпропетровщини, який носив підготовчий організаційний характер. А 1 листопада 1942 р. у м. П’ятихатки (Дніпропетровська область) відбувся з’їзд, на який з’їхалися представники п’ятидесятницьких церков з усієї України. На ньому було проголошено відновлення Союзу християн віри євангельської (п’ятидесятників). Керівну раду очолив Г.Понурко, визнаний німецькою владою “єпископом” “Єпископальної церкви християн віри євангельської”. Її центр – “єпископальна колегія”, знаходився у м. П’ятихатки. На цей час до складу союзу входило близько 300 п’ятидесятницьких церков . Ще дві протестантські церкви з великою кількістю віруючих в Україні, працювали над відновленням діяльності в цей час. Це – баптисти та євангельські християни. Радянська влада, активно виступаючи проти діяльності цих церков у 1930-х роках, з початком німецької агресії, дозволила їм відновити роботу Союзів. У травні 1942 р. в Москві було засновано Тимчасову раду євангельських християн і баптистів, до якої увійшло по чотири представника від кожного союзу: від баптистів – М.Гуляєв, М.Левінданто, П.Малін, Ф.Патковський; від євангельських християн – М.Орлов, Я.Жидков, О.Карєв, О.Андрєєв.Тобто, як бачимо, з 1942 р. в СРСР починається процес об’єднання між євангельськими християнами та баптистами.
Але об’єднання відбувалося на рівні керівництва Союзів церков, а на окупованій території України об’єднання євангельських християн та баптистів проходило стихійно, незалежно від волі керівництва Союзів. Німецька окупаційна влада вважала баптистів і євангельських християн нешкідливими течіями. Ці конфесії отримали повну свободу в діяльності. Їхні місіонери роз’їжджали по Україні, проповідуючи та поширюючи свою літературу [3, арк. 101-102]. У 1941-1942 р.р. – кількість общин євангельських християн та баптистів в Україні зросла за рахунок віруючих, яким заборонялося ходити до церков у 1930-х роках, а також за рахунок лояльного ставлення окупаційної влади до протестантських церков, особливо до баптистів.
На початку 1942 р. в Україні общини баптистів і євангельських християн діяли в містах – Маріуполі, Мелітополі, Каховці, Херсоні, Миколаєві, Кіровограді, Вінниці, Дніпропетровську, Донецьку, Кам’янецьПодільському, Львові та в багатьох невеликих містечках і селах. Найбільші об’єднання общин були в Донецькій, Дніпропетровській та Київській областях. Так Донецьке обласне об’єднання общин християн-баптистів з дозволу німецької влади в 1942 р. випускали в Макіївці духовний журнал “Голгофа”. В м. Дніпропетровську німці надали для служби об’єднаній общині віруючих (близько однієї тисячі віруючих) Будинок культури у самому центрі міста. Також в Дніпропетровській області друкувався журнал “Молодий виноградник”, друкувалися пісенники.
Наприкінці 1942 р. у м. Дніпропетровську відбувся з’їзд представників общин баптистів і євангельських християн з усієї України. На цьому з’їзді було засновано Дніпропетровське Всеукраїнське об’єднання євангельських християн-баптистів. Рада об’єднання знаходилась у м. Дніпропетровську. Головою об’єднання було обрано Д.Шаповалова [2, арк. 222]. Фактично після цього з’їзду на території України відбулося об’єднання баптистів і євангельських християн в одну церкву.
Після повернення радянської влади практично все керівництво Всеукраїнського об’єднання євангельських християн-баптистів та Всеукраїнського союзу християн віри євангельської було заарештовано. Арештовувались і активні члени церкви, яких підозрювали в близьких стосунках із німецькою окупаційною владою. Багато віруючих, особливо п’ятидесятників, виїхало разом із німцями до Німеччини. Для протестантських церков починається новий період в історії стосунків із державною владою. Аналіз релігійної ситуації в Україні під час німецької окупації дає можливість зробити такі висновки: Під час правління німецької окупаційної влади протестантські церкви України поновили свою діяльність, заборонену в 1930-ті роки радянською владою. За допомогою протестантів німецька адміністрація планувала припинити діяльність православної церкви, яка знаходилась під контролем Москви. У 1942-1943 рр. відновив діяльність Союз християн віри євангельської, а також працював Всеукраїнський союз євангельських християн-баптистів. Найбільш прихильно німці ставилися до баптистів. Через це в 1943 р. в Україні були спроби з боку євангельських християн вийти з-під контролю баптистів. З приходом радянської влади керівники протестантських церков, які співпрацювали з німцями, були заарештовані, а робота Союзів церков була поставлена під контроль Москви. Ця тема потребує подальшого дослідження з використанням архівів СБУ та церковних архівів.
джерело: http://old.istznu.org/dc/file.php?host_id=1&path=/page/issues/46/42.pdf
