Loading...
Про них розповіли сусіди з Фонду “Рідня”, які захопленні активністю молодих людей, що встигають дуже багато і працюють стратегічно виважено.
Їдемо до Стрия і місцеві мешканці нам точно вказують адресу куди йти, де шукати Євгена Мойсеєва, лідера ГО “GoFriends Save UA”. Його самого немає на місці — є за Стриєм на одному з об’єктів їх спільноти. Поки чекаємо, спостерігаємо за людьми, які юрмляться коло будинку, на першому поверсі якого є піцерія. Завчасно ми знали, що Євген з колегами годує потребуючих, тому розуміємо, що скоріше всього потрапили вдало.
За якийсь час приїздить Євген, і ми спускаємо у приміщення у підвалі під піцерією, а тут розкинувся простір (хаб), де багато молоді, більшість у своїх ґаджетах і комп’ютерах працюють. З цього простору і починаємо наше знайомство.
Євгене, що тут у вас?
ІТ-академія. Це наш перший соціальний проект, якому вже 5 років.
У мене у Києві була ІТ-компанія, яка налічувала 35 працівників. Якось, спілкуючись із львівськими айтішниками, дізнався, що ті навчають дітей-сиріт. Я сам – сирота. Виріс в інтернаті, природно мав проблеми із набуттям професії, працевлаштуванням… Так з’явилася ідея відкрити ІТ-академію для сиріт в Києві за підтримки Уповноваженого Президента України у справах дітей Миколи Кулеби (2014-2021) та пастора нашої протестантської церкви «Воскресіння життя» Віктора Березенка.
Ми проводимо одноденний майстер-клас, де знайомимо із ІТ-професіями: веб-дизайнера, таргетолога, маркетолога, блокчейн-розробника… Його відвідали понад 2000 учасників – за час існування навчального закладу. Далі йдуть три практичних майстер-класи: із веб-дизайну, маркетингу та програмування, після чого – тести на логіку, пам’ять та англійську. Насамкінець – IT-camp і, врешті, ІТ-академія.
Не дивлячись на війну, відбулися майстер-класи в Мукачево, Івано-Франківську та, власне, Стрию, а також Львові – оnline. Їх відвідали біля 500 осіб. З них 60 відібрано на IT-camp, що відбувся в Моршині. Відтак 22 – запрошено в навчальний заклад.
Є діти, які на повному нашому утриманні: проживають в навчальному закладі, харчуються, купуємо їм одяг та взуття, а потім – допомагаємо із працевлаштуванням. Є й на денному стаціонарі, що називається: живуть у прийомних сім’ях, приміром, і навчаються у нас. А дехто навчається online.
Євгене, ви відколи в Стрию?
З початку цієї фази війни.
А молоді люди? Теж звідкілясь приїхали?
Більшість із Донецької області, а також із Харкова та Запоріжжя.
Як вам вдалося організувати це приміщення під хаб?
То – ціла історія. Я з дружиною, чотирма дітьми, до речі, двоє з яких прийомні, винаймали будинок неподалік Ірпеня. З нами жила ще моя сестра з дитиною. Перші чотири дні війни по три-п’ять разів бігали у підвал ховатися, а тоді ухвалили рішення виїжджати. У Стрию мешкає кума. Вона нас прийняла.
З початку повномасштабного вторгнення разом зі згаданим Миколою Кулебою, національною, обласними та міськими службами у справах дітей евакуювали інтернатні заклади, будинки дитячого сімейного типу (БДСТ), багатодітні родини… Крім того, до Миколи Миколайовича зверталося багато людей з проханням допомогти з виїздом, транспортом, грошима, місцем для ночівлі… У двадцятих числах лютого через західну Україну проїхало/приїхало сила-силенна людей! І їм складно було знайти, де переночувати. Наприклад, родину із 6 осіб поселили в старій квартирі моєї куми, де не працювала плитка, був поламаний бойлер. Довго вибачалися. Яке було наше здивування, що вони дуже вдячні за окреме помешкання. Якби це були спальники з карематами у шкільному спортзалі, теж почували би вдячність!
Так ми надумали орендувати склад чи швейну фабрику! Розглянули лікарню площею 4000 квадратних метрів. Однак там були проблеми з електрикою, гарячою водою, туалетними кімнатами, до того ж не було душових кабін… Зустрілися з мерією, оскільки лікарня перебувала на балансі міста.
А що, в лікарні хворих не було?
Це – не центральна міська лікарня, а залізнична. Вона пустувала.
Отож, мерія пристала на те, щоби ми орендували те місце для переселенців, сиріт. Вона теж інвестувала в ремонт медзакладу, оскільки на це раніше було заплановано виділити кошти. Тож разом полагодили електрику, туалетні кімнати, встановили бойлери, зробили душові кабіни і скоро прийняли 170 осіб, які почали у нас жити.
Євгене, ви обмовилися, що самі – також сирота. Розкажіть, як так сталося.
Народився в Краматорську на Донеччині. Коли мені було 5 років, у нашу родину прийшло прокляття – за рік її, фактично, не стало: помер дідусь, бабуся, мама, ще одного дідуся вбили, а тата і брата посадили у в’язницю. Мене ж відділи у місцевий будинок дитини. Один із найяскравіших тогочасних споминів – підбирав і їв хліб, яким годували птахів. Тоді його викидали у смітник або у вікно – птахам. Коли виповнилося вісім років, перевели в школу-інтернат. Кілька разів втікав звідтіля. Жив на вулиці. Мав алкогольну та наркотичну залежності – інтернат завдав чимало внутрішніх травм, сформував комплекси. Однак найгірше, що там було, – всеохоплююче відчуття самотності. Не мати сім’ю – це погано.
А як ви навернулися до Бога?
Після інтернату переїхав у Київ, працював на будівництві. В бригаді був молодий чоловік, який єдиний серед нас не пив – він ходив до церкви. Одного разу напросився поїхати з ним. Там знайшов людей, які мене прийняли і полюбили, нічого не потребуючи взамін. У мене й нічого не було. Були стоптані черевики, проблеми зі здоров’ям – через алкогольну та наркотичну залежності. Почувався подавленим, залишений всіма. Так захотів залишитися в церкві, куди почав приходити 5-6 разів на тиждень! І Господь змінив моє життя! Дарував свободу від усякого рабства гріха! А з часом дарував сім’ю, розкрив певні здібності в мені.
Завжди кажу, що є два типи людей: ті, кого треба любити, бо вони потребують любові, зцілення, допомоги, і ті, які можуть любити. Коли я тільки-но покаявся, я довго був серед тих перших.
Наші соціальні проекти – бажання стати причетним до змін чиїхось життів, як колись багато хто доклався до змін в житті моєму. У перші тижні й місяці війни нам надходило багато допомоги з Німеччини. Одного разу прислали фуру пральних машин! Їх відіслали на передову, в школи-інтернати, себе забезпечили. І ми почали якось самоорганізовуватися. З’явилися працівники складу гуманітарної допомоги, адміністратор поселення, чотири кухарі, водії (продовжуємо евакуювати із місць, де йдуть бої або місць, які зазнають постійних ракетних та артилерійських обстрілів) — всі отримують заробітну платню. За все це дякую постійним партнерам зі США за підтримку.
Тим часом я зайнявся евакуацією інтернатних будинків закордон: оформляв документи для виїзду, співпрацюючи із міністерствами охорони здоров’я та соціальної політики, меріями європейських міст, міжнародними організаціями. Пригадую, як допомагав в евакуації найбільшому паліативному інтернатному закладу «Гіппократ», де 50 дітей, з них 22 – лежачі, і ще 20 дорослих (батьків, вихователів).
Приїхав до них в Мостиська, що на Львівщині. Вони жили у спортзалі школи з одним душем! Проте були щасливими: їх не бомбили і по них не стріляли артою, як в Харкові, звідкіля приїхали. Матері плакали, розказуючи, як місцеві запрошували їх в гості, борщем частували, спеченими власноруч тістечками. Каялися, що співвітчизників з цієї частини України «западенцями» і «бандерівцями» до війни обзивали. Дивився на них: розчулені, розгублені, без знання мов, без чоловіків, які залишилися вдома, з відчуттям страху про те, що їх чекає в іншій країні.
Слава Богу, одна благодійна організація з Німеччини у колаборації з деякими німецькими акторами прислали 22 карети швидкої медичної допомоги з водієм та лікарем — на кожну (!) лежачу дитину — під кордон в Шегині.
З часом ми побачили й інші запити. Стрий прийняв біля 7000 переселенців. Їх розмістили у тому числі в училищах 8 та 16. Якось перетнулися із ними. Ті, дізнавшись, що годуємо людей, які живуть в орендованій нами лікарні, зізналися, що їх не годують, а їжу купити особливо нема за що. Так надумали годувати й цих людей. Приміщення з написом «Піцерія», на яке ви звернули увагу на початку розмови, ми викупили разом із підвальним – до того там теж був ресторан. Перший раз приготували обіди на пів сотні осіб. Тепер готуємо на 250 — разом із Фондом «Рідня»: вони – першу, ми ж – другу страву. Раз на тиждень-два роздаємо гуманітарку. До слова, окрім внутрішньо переміщених осіб, місцеві почали звертатися за допомогою.
До нас приїжджали чимало протестантів зі США. Приміром, з організації «Cry». Серед них: лікарі, масажисти, перукарі… От вони з нами жили й оглядали людей, робили їм масажі, стригли їх. Ремонт у лікарні допомогли зробити.
Також разом читаємо Новий Завіт, розважаємо над Святим Письмом, молимося за Перемогу, країну, Президента, військо… Молилися з пораненими та людьми з інвалідністю, які у нас жили. Інколи я проповідую.
Віримо: все, що робимо, — робимо з Богом і для Бога!
Євгене, ви маєте богословську освіту?
Ні. Хочу піти навчатися.
От ми організовуємо ці молитовні зустрічі: люди приходять (хтось вчасно, хтось запізнюється), молимося, потім п’ємо чай, сміємося, до когось задзвонив телефон, комусь треба вийти… Всі – у великій свободі! Прекрасний формат! Але для зростання потрібен формат інший – церква!
Ми з дружиною з дитинства (я про дитинство в християнстві) мріяли про пастирство. Зараз роздумуємо над цим.
Наскільки мені відомо, у вас є ще один великий соціальний проект.
джерело: https://sobor.com.ua/news/dopomoga-14
