Віра сильніша за смерть

getImageCADEGY2B

–         Матусю, матусю, яка я щаслива!

Донечка Віра вскочила у кімнату, немов вихор, і з порогу випалила найголовніше. Нехай, щоб зайве не переживати. Мати зрозуміє, бо на те ж вона і мати, щоб прощати. А може…і вона зі мною?..

–         Що ти говориш, доню? Де ти була?

–         Неню! Голубонько! Я в церкві була!

–         Де в церкві? В якій? І що тебе туди понесло? З ким ти була?

–         Ми з Тетянкою і її батьками ходили в церкву. Там моляться.

–         Ой, лишенько! С Тетяною! Та вони ж сектанти! Пропала дівчина! Вони хоч тебе нічого не заставляли там робити? Не дай Бог!

–         Та  дав уже, дав, матусю!

–         Що дав? Ану, з цього місця подробніше. Розповідай все!

–         Та я ж і кажу вам, що я дуже щаслива! Мені так легко і радісно на душі, що, ідучи, і землі не відчуваю. Як тільки легко мені зробилося!

–         Чого б це?

–         Я, матусю, в своє серце Господа прийняла!

–         Як це – прийняла? Не розумію. Я тільки знаю, що від тих сектантів всього можна чекати. Всі люди як люди, а вони не такі! Як на окремій планеті живуть.

–         Так, мамо, вони – особливі! Бо Богу служать, і Він їх любить. Він, мамо, всіх любить – і грішних, і не грішних. Бо за всіх Він страждав: і за мене, і за тебе, і за тата.

–         Ой, Господенько! Що це вона говорить? Чи марить? Може, в неї жар? Ти, часом, доню, не захворіла? Звідки цієї біліберди набралась? Постій-постій, ось батько прийде, буде нам обом!

–         Не бійтесь, матусю! Іісус сильніше сильних. З Ним нічого не страшно. Він захистить, бо я ж тепер Його дитина! І ти покайся, мамочко, будем разом до церкви ходити!

–         Я тобі піду! Ач, розумна яка! Поговори мені! Це страшні люди, доню! Не ходи більше туди!

–         Куди це ти не пускаєш мою красуню-доньку? Ану, Вірцю, розповідай, чого хоче від тебе мати?

Так це був батько. Віра пополотніла: «Господи, допоможи, дай слова мені достовірні!»

–         Ну-ну, я слухаю тебе, доню. Де це літала сьогодні моя пташка?

–         Була в церкві, покаялась.

–         Ось тобі! Ще ж паска далеко, щоб святити її йти. А що ж ти там робила? Як – покаялась? З ким ходила?

–         З  Тетянкою і її батьками.

–         Що?!

Наступила довга мовчанка. Здається кожен із трьох чув, як стугонить кожне сердце в грудях.

–         Повтори! Ти з отими пройдисвітами до них на зібрання ходила?! Говори, сказав!

Вираз обличчя батька став суворим, очі блищали гнівом, не передвіщуючи нічого втішного. Остання фраза прозвучала погрозливо.

–         То не пройдисвіти, таточку! Ти їх не знаєш добре. Вони такі добрі, лагідні. І Тетянка – моя подруга – також дуже хороша. У них дома так радісно! Співають, радіють. Видно, що люблять один одного. Я правду говорю, татусю! Вір мені!

Батько стояв, слухав. То червонів, то зеленів, але мовчав. Нарешті, вимовив:

–         Ходімо!

–         Куди?

–         Не питай! Іди!

І Віра слухняно пішла з хати. Підійшли до сараю.

– Бери лопату – сказав батько.

– Навіщо?

– Бери, кажу!

Взяла, пішли. Через огород, через болотечко вийшли на дорогу, що вела за село.

–         Куди ми, татусю, в поле?

Він мовчав, аж поки не прийшли на цвинтар. Дійшовши краю, вибравши місце, сказав:

–         Копай!

Донька почала копати неслухняну землю. Заважало коріння дерев, бур’янів. Батько взяв лопату, допоміг. Мовчали. Виривши достатньо глибоку яму, зупинились. Тепер це буде твій дім. Вибирай, що краще: батькова хата, але без твого Бога, чи ось ця могила? Зрікайся, обіцяй, що ноги твоєї більше не буде у тих сектантів! Інакше…

(обличчя батька потемніло). Інакше я живцем тебе похороню у цій могилі! Я не жартую! Обіцяєш? Говори!

–         Татусю, рідненький! Я ж слово дала! Христос в серці моєму! Це мій захист! І твій буде, як ти покаєшся! Він всіх любить! Ісус за нас страждав! І за тебе також. Я правду говорю. Татусю, я ж донечка твоя, ти мені життя дав!

–         Я його тобі дав, я і лишу тебе його! Вибирай, кажу, побачимо, як твій Ісус тебе спасе! Стрибай у яму! Швидше!

Дівчина стояла перед батьком, як кролик перед вовком. Невже він зможе? Свою кровинку?! І враз вираз ії очей став рішучим. Спокій прокотився по обличчю. Вона підняла голову, подивилася на небо і промовила:

–         Ну що ж, татусю! Воля твоя! Я вибираю Бога! А потім – в небо:

–         Господи, прийми душу раби твоєї!

Сказавши так, сміливо і  рішуче стрибнула в яму. Лягла на дні її і закрила очі. Комок землі першої лопати важко упав на груди. Ось і все.

–         Господи, я іду до Тебе!

getImageCA4UMN96

Та раптом… Що це? Вона почула чоловіче ридання. То плакав ії батько, промовляючи:

–         Не можу, я більше не можу, Господи! Прости! Рідну дитину! Живцем! Доню! Доню! Прости!

Він стрибнув до неї в яму.

–         Доню, роби, як знаєш! Господи, прости! Здурів, мабуть, я від відчаю! Прости, Господи.

І вони разом у тій ямі, стоячи на колінах, молились Всевишнєму і цілували одне одного.

Ця неймовірна історія скінчилася тим, що сім’я зараз прославляє Бога, молиться Йому. Всі вони діти небесного Отця!

 

Свідоцтво брата Сергія Дудкіна

Діна Торшина

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *