– Матусю, матусю, яка я щаслива!
Донечка Віра вскочила у кімнату, немов вихор, і з порогу випалила найголовніше. Нехай, щоб зайве не переживати. Мати зрозуміє, бо на те ж вона і мати, щоб прощати. А може…і вона зі мною?..
– Що ти говориш, доню? Де ти була?
– Неню! Голубонько! Я в церкві була!
– Де в церкві? В якій? І що тебе туди понесло? З ким ти була?
– Ми з Тетянкою і її батьками ходили в церкву. Там моляться.
– Ой, лишенько! С Тетяною! Та вони ж сектанти! Пропала дівчина! Вони хоч тебе нічого не заставляли там робити? Не дай Бог!
– Та дав уже, дав, матусю!
– Що дав? Ану, з цього місця подробніше. Розповідай все!
– Та я ж і кажу вам, що я дуже щаслива! Мені так легко і радісно на душі, що, ідучи, і землі не відчуваю. Як тільки легко мені зробилося!
– Чого б це?
– Я, матусю, в своє серце Господа прийняла!
– Як це – прийняла? Не розумію. Я тільки знаю, що від тих сектантів всього можна чекати. Всі люди як люди, а вони не такі! Як на окремій планеті живуть.
– Так, мамо, вони – особливі! Бо Богу служать, і Він їх любить. Він, мамо, всіх любить – і грішних, і не грішних. Бо за всіх Він страждав: і за мене, і за тебе, і за тата.
– Ой, Господенько! Що це вона говорить? Чи марить? Може, в неї жар? Ти, часом, доню, не захворіла? Звідки цієї біліберди набралась? Постій-постій, ось батько прийде, буде нам обом!
– Не бійтесь, матусю! Іісус сильніше сильних. З Ним нічого не страшно. Він захистить, бо я ж тепер Його дитина! І ти покайся, мамочко, будем разом до церкви ходити!
– Я тобі піду! Ач, розумна яка! Поговори мені! Це страшні люди, доню! Не ходи більше туди!
– Куди це ти не пускаєш мою красуню-доньку? Ану, Вірцю, розповідай, чого хоче від тебе мати?
Так це був батько. Віра пополотніла: «Господи, допоможи, дай слова мені достовірні!»
– Ну-ну, я слухаю тебе, доню. Де це літала сьогодні моя пташка?
– Була в церкві, покаялась.
– Ось тобі! Ще ж паска далеко, щоб святити її йти. А що ж ти там робила? Як – покаялась? З ким ходила?
– З Тетянкою і її батьками.
– Що?!
Наступила довга мовчанка. Здається кожен із трьох чув, як стугонить кожне сердце в грудях.
– Повтори! Ти з отими пройдисвітами до них на зібрання ходила?! Говори, сказав!
Вираз обличчя батька став суворим, очі блищали гнівом, не передвіщуючи нічого втішного. Остання фраза прозвучала погрозливо.
– То не пройдисвіти, таточку! Ти їх не знаєш добре. Вони такі добрі, лагідні. І Тетянка – моя подруга – також дуже хороша. У них дома так радісно! Співають, радіють. Видно, що люблять один одного. Я правду говорю, татусю! Вір мені!
Батько стояв, слухав. То червонів, то зеленів, але мовчав. Нарешті, вимовив:
– Ходімо!
– Куди?
– Не питай! Іди!
І Віра слухняно пішла з хати. Підійшли до сараю.
– Бери лопату – сказав батько.
– Навіщо?
– Бери, кажу!
Взяла, пішли. Через огород, через болотечко вийшли на дорогу, що вела за село.
– Куди ми, татусю, в поле?
Він мовчав, аж поки не прийшли на цвинтар. Дійшовши краю, вибравши місце, сказав:
– Копай!
Донька почала копати неслухняну землю. Заважало коріння дерев, бур’янів. Батько взяв лопату, допоміг. Мовчали. Виривши достатньо глибоку яму, зупинились. Тепер це буде твій дім. Вибирай, що краще: батькова хата, але без твого Бога, чи ось ця могила? Зрікайся, обіцяй, що ноги твоєї більше не буде у тих сектантів! Інакше…
(обличчя батька потемніло). Інакше я живцем тебе похороню у цій могилі! Я не жартую! Обіцяєш? Говори!
– Татусю, рідненький! Я ж слово дала! Христос в серці моєму! Це мій захист! І твій буде, як ти покаєшся! Він всіх любить! Ісус за нас страждав! І за тебе також. Я правду говорю. Татусю, я ж донечка твоя, ти мені життя дав!
– Я його тобі дав, я і лишу тебе його! Вибирай, кажу, побачимо, як твій Ісус тебе спасе! Стрибай у яму! Швидше!
Дівчина стояла перед батьком, як кролик перед вовком. Невже він зможе? Свою кровинку?! І враз вираз ії очей став рішучим. Спокій прокотився по обличчю. Вона підняла голову, подивилася на небо і промовила:
– Ну що ж, татусю! Воля твоя! Я вибираю Бога! А потім – в небо:
– Господи, прийми душу раби твоєї!
Сказавши так, сміливо і рішуче стрибнула в яму. Лягла на дні її і закрила очі. Комок землі першої лопати важко упав на груди. Ось і все.
– Господи, я іду до Тебе!
Та раптом… Що це? Вона почула чоловіче ридання. То плакав ії батько, промовляючи:
– Не можу, я більше не можу, Господи! Прости! Рідну дитину! Живцем! Доню! Доню! Прости!
Він стрибнув до неї в яму.
– Доню, роби, як знаєш! Господи, прости! Здурів, мабуть, я від відчаю! Прости, Господи.
І вони разом у тій ямі, стоячи на колінах, молились Всевишнєму і цілували одне одного.
Ця неймовірна історія скінчилася тим, що сім’я зараз прославляє Бога, молиться Йому. Всі вони діти небесного Отця!
Свідоцтво брата Сергія Дудкіна
Діна Торшина