Сьогодні своїм шляхом до Господа ділиться Проняшкына Олександра. Жінка родом з Тюменської області, але до церкви прийшла тільки тут, на Черкащині.
Моя бабуся завжди говорила, що Бог є. Вона молилася, постилася, співала християнські псалми, хоч і була неграмотною. Я наче і вірила їй десь глибоко в душі, але продовжувала жити грішним життям. Чесно кажучи, мене не так хвилювало існування Бога, як те, куди я потраплю після смерті. Адже коли думала про це, то ставало, дійсно страшно.
Згодом настав період, коли мені почали розповідати про Слово Боже, про євангельські церкви. Але я була настільки сліпою, що починала заперечувати, сваритися, доводити що все це неправильно. Але потім Господь почав торкатися мого серця і виникло нове запитання: “А яка ж церква правильна?”. П’ятидесятники, суботники, баптисти…їх настільки багато, що людині важко одразу визначитися, а де ж правильна церква. Добре, що Господь благословив мене віруючими друзями із церкви “Слово віри” в Черкасах.
Я знала, що вони давно в церкві і одного ранку, коли я гостювала у своєї мами в Нечаївці, я прокинулась і просто почала збиратися. На мамине запитання “Куди?” я спокійно відповіла “В церкву”. Тоді я не розуміла, звідки таке спонтанне бажання, але сьогодні можу точно сказати, що Бог був зі мною вже тоді, навіть коли я була ще грішницею.
Коли я приїхала до церкви, то, звісно ж, сподівалася побачити там своїх друзів, але нікого знайомого я там не зустріла. Натомість людей було дуже багато, я ледь не розгубилася. Тоді я запитала у жіночки приблизно мого віку, що мені робити і вона люб’язно запросила сісти з нею. В кінці зібрання пастор закликав до покаяння і з того дня (а це був 2001 рік) я з Господом.
Коли я увірувала, то мир і спокій поселилися в моєму серці. Тепер у будь-якій скрутній ситуації я знаю, що ніколи не залишуся одна, зі мною завжди мій Небесний Батько. Нещодавно помер один із моїх двох синів. Звісно, не передати словами, яка це трагедія для мене, як для матері. Мені було боляче, але одного разу я вийшла помолитися і почула голос, який лагідно промовляв «Андрюша твій зі Мною!» . Я точно знаю, що це був голос Господній. І тоді, навіть не зважаючи на увесь той біль, я відчула, що моя душа заспокоїлася. Певне, це був єдиний шлях для мого сина не втратити спасіння. І таким чином Бог уберіг його від гріха. Тож, ми обов’язково побачимося на небі, у Царстві Вічному.
Мій чоловік та ще один син не примирилися з Богом, але я молюся за них і вірю, що це рано чи пізно станеться. Я стою на словах «Спасешся ти і увесь дім твій».
Я постійно нагадую собі про те, що найважливіше – це не життя в цьому світі, а шлях з Господом! Пам’ятайте про це і ви!